Згідно з переписом 1946 року італійці в Тунісі нараховували 84 935 осіб, але в 1959 році (через три роки після того, як багато італійських поселенців виїхали до Італії чи Франції) їх було лише 51 702, а в 1969 році їх було менше 10 000. Станом на 2005 рік їх лише 900, в основному зосереджені в столичному районі Тунісу.
Французька мова, запроваджена під час протекторату (1881–1956), увійшла до ширшого використання лише після здобуття незалежності через поширення освіти. Він продовжує відігравати важливу роль у пресі, освіті та уряді. У меншій мірі англійська та італійська також виступають як lingua francas.
Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1957 році. Італія має посольство в Тунісі. Туніс має посольство в Римі, генеральне консульство в Палермо, 3 консульства (в Генуї, Мілані, Неаполі). Обидві країни є повноправними членами Середземноморського союзу.
Напередодні здобуття незалежності в 1956 році європейців було 255 тисяч. Сьогодні європейське населення Тунісу оцінюється в близько 100 000. Більшість європейців виїхали після здобуття Тунісом незалежності, але це не був раптовий чи насильницький від’їзд, як те, що трапилось із сусідськими родинами Pied Noirs.
Історія Тунісу під Французьке панування почалася в 1881 році з встановленням протекторату Франції і закінчилася в 1956 році з отриманням Тунісом незалежності. Французька присутність у Тунісі відбулася через п’ять десятиліть після окупації сусіднього Алжиру.
Аргентина Аргентина має найбільше італійське населення за межами Італії, станом на 2022 рік у південноамериканській країні проживало близько 1,1 мільйона італійців. Ця спільнота становила майже п’яту частину всіх громадян, які проживають за межами Республіки, 6,7 мільйона.